НА ДОПОМОГУ УЧНЮ

Марко Вовчок 

"Максим Гримач"

Історія написання

Входить до збірки «Народні оповідання», яка написана в 1856–1857, опублікована окремою збіркою в грудні 1857 в Санкт-Петербурзі. Редактор і видавець Пантелеймон Куліш.

Жанр

На думку літературознавців, «Максим Гримач» — оповідання-балада. В основі лежить баладний мотив розлуки дівчини з коханим, який загинув. Зображення трагізму внутрішнього світу героя, ліризм і драматичний сюжет, наявність в оповіданні діалогів, казкових елементів дають підстави назвати оповідання Марка Вовчка «Максим Гримач» баладним.

Тема

Зображення життя українського народу в часи, «як панувала на Вкраїні у двійці Польща і Московщина. Московщина обладувала Україною сьогобочною» на прикладі родини Максима Гримача. (Російсько-польська війна 1654-1667 закінчилася Андрусівським перемир'ям 1667, за яким Лівобережна Україна і Київ з прилеглими містечками і селами залишилися в складі Московської держави, а Правобережна Україна, крім Києва, відійшла під владу Польсько-Литовської держави. Згадується у творі Збруч — річка на межі Тернопільської та Хмельницької областей України, яка розділяла в ті часи Східну і Західну Україну.)

Герої твору

Максим Гримач — батько, став багатим господарем завдяки контрабандним перевезенням товарів.

Катря — старша дочка, уже на виданні, але відмовляла всім женихам, бо таємно полюбила сміливого молодого кріпака Семена.

Тетяна — менша дочка.

Семен — коханий Катрі, кріпак.

Козак — приніс звістку про розбиті човни під час бурі.

Сюжет

Заможний господар Максим Гримач (удівець) виховує своїх доньок: старшу Катрю й молодшу Тетяну — Катря зустрічається з кріпаком Семеном таємно від батька, адже той дасть згоду на одруження лише з вільним чоловіком — під час бурі Семен загинув — Катря з горя втопилася в річці — старий Гримач у розпачі п'ять років не виходить з двору, звеселило його тільки одруження молодшої доньки із сотником.

Іван Карпенко-Карий
трагікомедія "Мартин Боруля"

Жанр

трагікомедія

Сюжет

Сюжет комедіï «Мартин Боруля» письменник будує на фактах з життя родини Тобілевичів: батько драматурга, який довгий час служив управителем поміщицьких маєтків, вирішив домогтися визнання свого роду дворянським. На це пішло чимало часу, але марно — дворянство не було доведено, оскільки прізвище в старих документах було Тубілевич, а в нових Тобілевич. Карпенко-Карий використав цей факт, аби висміяти намагання простоï людини вибитись у дворяни, хибно думаючи, що цим можна в чомусь вивищитися над іншими.

Розв'язка — гостро драматична: Мартин скрізь зазнає поразки i, нарешті, одна літера в прізвищі (Боруля — Беруля) кладе край його змаганням за дворянське звання: рід Мартина не визнали дворянським.

Персонажі

Мартин Боруля — багатий шляхтич, чиншовик.

Палажка — його жінка.

Марися — їхня дочка.

Степан — їхній син, канцелярист земського суду.

Гервасій Гуляницький — друг Мартина, батько Миколи.

Микола — його син, парубок.

Націєвський — регістратор з ратуші.

Красовський — шляхтич, з яким судиться Боруля.

Трандалєв — повірений.

Протасій Пеньонжка, Матвій Дульський — чиновники.

Омелько, Трохим — наймити Борулі.

Валер'ян Підмогильний  

Жанр урбаністичний роман Валер'яна Підмогильного, опублікований 1928 року

Персонажі

Степан Радченко — головний герой;

Надійка — дівчина з села;

Левко — студент;

Ганнуся та Нюся — товаришки Надії;

Лука Гнідий — крамар, у якого жив Степан;

Тамара Василівна (Мусінька) — дружина крамаря, у якого жив Степан, його коханка;

Максим — син Тамари Василівни (Мусіньки) та крамаря;

Борис — студент, товариш Степана;

Зоська — міська дівчина, кохана Степана;

Рита — балерина;

Вигорський — поет, товариш Степана.

Особливості сюжетної лінії

Розповідь подана через історію душі Степана Радченка — енергійного сільського юнака, який приїздить до Києва, вступає до економічного вузу й сподівається повернутися з новими знаннями на село. Вперше Київ відкривається йому з Дніпра як своєрідний «пуп землі». Роман починається реченням: «Здавалось, далі пливти нема куди».

Під Степановими ногами — ще жодного ґрунту у столиці. Але з плином часу відбувається поступове просторове завоювання міста. Зійшовши на берег, Степан оселяється в передмісті, де життя мало чим відрізняється від сільського: йому сусідять хазяйські корови. Згодом він пересувається все ближче до центру, винаймає окреме помешкання, а наприкінці твору споглядає місто «згори» поглядом володаря: «Воно покірно лежало внизу хвилястими брилами скель, позначене вогняними крапками, і простягало йому з пітьми горбів гострі кам'яні пальці».

Спочатку Київ був для Степана лише мрією, великою, але майже невизначеною: «Київ! Це те велике місто, куди він іде учитись і жити. Це те нове, що він мусить у нього ввійти, щоб осягнути свою здавна викохувану мрію». Місто чуже й вороже. Степан намагається вирватися на Дніпро, але навіть вода тут слизька і відразна. Його тішить однак, кволість міських мешканців і його класова непричетність до них: «От вони, ці горожані. Все це — старий порох, що треба стерти. І він до нього покликаний».

Проте… Саме тут місто йде в наступ: «Він озирнувся — і вперше побачив місто вночі. Він навіть спинився. Блискучі вогні, гуркіт і дзвінки трамваїв, що схрещувались тут і розбігались, хрипке виття автобусів, що легко котились громіздкими тушами, пронизливі викрики дрібних авто й гукання візників разом з глухим гомоном людської хвилі… на цій широкій вулиці він здибався з містом віч-на-віч».

Одне слово, імпресіонізм — із фрагментів речей, людей і звуків автор складає портрет міста, в міру освоєння Степана в Києві змінюється і його сприйняття. Місто бачиться зсередини, хоча не перестає лякати, а далі — все ясніше, чіткіше вимальовуються його риси.

Пересування у пролетарі міста супроводжується також перевдяганнями. На початку твору секретар лекторського бюро радить Радченкові змінити одяг: «Всі лиха українців в тім, що вони кепсько одягаються». Перед крамницею з модним і дорогим одягом Степана не полишає переконання у те, що варто йому лише змінити свій вигляд — і він зможе створити щось надзвичайне. Переселяючись до нового помешкання, Степан спалює своє старе вбрання і викидає на смітник чоботи. Протягом твору ми спостерігаємо, як Степан піднімається щаблями міського життя. Саме в Києві юнака захоплює література, він починає писати, стає відомим письменником і залишає навчання. Він був певен, що вирушає «завойовувати» місто, що місту потрібна «свіжа кров села», яка змінить «його вигляд і істоту. А він — один із цієї зміни, якій за долею призначено перемогти». Але, вгрузаючи поступово в нове життя, стає його апологетом, і думки про повернення остаточно зникають.

Підмогильний не ставить собі за ціль зробити документальний опис письменницького середовища, він показує народження Автора, його успіхи і невдачі, його мандри різними світами роману. Степан переходить через світ студентства, так і не закінчивши вищої освіти, зазирає до робітничого середовища друкарні. Солідний уривок часу довелося йому витратити на життя у світі міської богеми — театральної публіки, тих, хто вечорами виходить на прогулянки та блукає вулицями й вуличками міста, переважно тільки тому, що насправді не має власного затишного куточка. Письменник показує «засідателів» видавництв, гральних залів та дешевих підвальчиків. Нарешті, він заводить свого героя й читача у ще один світ — помешкання типової міської сім'ї, зразкових міщан Бориса Вікторовича (колишнього доброго знайомого) та Надії Семенівни (першого Степанового кохання).

 Наприкінці роману Підмогильний «змушує» Степана Радченка ще раз обійти знайомі йому місця: щось залишилося незмінним, щось стало зовсім іншим, можливо, саме через Степанове втручання. Але відбувши такі «оглядини», Степан остаточно переконується, що все це для нього чуже, далеке або й ненависне. Якщо він і любить своє минуле, то не за те, що воно було, а саме за те, що воно минуло.

 Підмогильний розповів про перше Степанове оповідання «Бритва», про піднесення і занепади творчості, про довгі й важкі пошуки тем і натхнення. Він показав, як народився Автор — і навіть отримав нове хрещення, обравши псевдонім. Той, хто був Степаном, став Стефаном. Письменник залишає свого героя тоді, коли той сідає писати твір власного життя…

Останнє речення роману закінчується там, де має розпочатися повість Степана Радченка: «Тоді, в тиші лампи над столом, писав свою повість про людей». 

Панас Мирний 

Історія написання

Автори роману: Панас Мирний та Іван Білик. 1881 рік.

Поштовхом до написання роману стала подорож Панаса Мирного від Полтави до Гадяча. 1874 року у журналі «Правда» письменник опублікував нарис «Подоріжжя од Полтави до Гадяча», який і був покладений в основу майбутнього роману. Почута від візника розповідь про «відомого чи не на всю губернію розбишаку» Гнидку, що був засуджений на каторжні роботи, зосталася в пам'яті, «як здоровенний іржавий цвях, забитий в білу стіну його споминів». Найбільше ж дивувало Панаса Мирного те, що люди не засуджували вчинків Гнидки, а навпаки співчували йому, називали його нещасним чоловіком.

Робота над романом тривала чотири роки: з 1872 до 1875. Немає жодних свідчень про те, чи збирав Панас Мирний додаткові відомості про Василя Гнидку. Вочевидь, головний персонаж твору — Нечипір Вареник (Чіпка) — вигаданий персонаж, якого автор поселив у селі Піски Гетьманського повіту на Полтавщині. Село Піски існувало насправді, проте знаходилося воно у Гадяцькому повіті, а Гетьманський — вигаданий письменником.

Готовий рукопис повісті Рудченко надіслав братові Іванові, який тоді працював під літературним псевдонімом Іван Білик, був відомим фольклористом і літературним критиком. Той загалом схвально оцінив сюжет роману, проте зробив деякі суттєві зауваження. Всього редакцій роману було шість. Уже після третьої редакції, поради Івана Білика переросли у співпрацю з Панасом Мирним, спрямовану на вдосконалення твору.

Остаточний варіант роману не зміг вийти друком в Україні. Він був надрукований лише 1880 року у Женеві за сприяння Михайла Драгоманова.

Персонажі

Чіпка Варениченко

На перших сторінках роману автор знайомить читача із Нечипорем Варениченком — парубком, «яких часто-густо можна зустріти по наших хуторах і селах». Проте вирізняє його з-поміж інших палкий погляд, «бистрий як блискавка», у якому світилися «якась незвичайна сміливість і духовна міць, разом з якоюсь хижою тугою…». Багатогранний характер Чіпки — селянина, що протестує проти соціальної несправедливості, але, не знайшовши законних шляхів боротьби, стає на «криву стежку» бунтарства", брати Рудченки досліджують вичерпно та всебічно.

Подаючи історію села Піски, яке було започатковане колись якимсь козаком, автори також простежують і родовід головного героя, згадують про справжнього батька Івана Вареника, тобто Чіпчиного діда, яким був пан Василь Семенович Польський. Кріпачка Уляна, одслуживши в панському дворі, пішла заміж за Петра Вареника, а через три місяці «послав Бог Петрові сина Івана». Разом з панською кров'ю Чіпка успадкував панські вади. Це один із тих генетичних чинників, які мали вплив на формування його характеру. У спадок від баби Оришки — лагідної і доброї, він дістав зародки любові та добра. Недарма він казав: «Я, бабусю, буду добрий… я злого не робитиму, то й Бог мене не поб'є». Вона була єдиною, хто мав вплив на Чіпку.

Ставлення ж до рідної матері є нетиповим для пересічної української селянської дитини. З дитинства він не любив та не слухав її, не боявся ні лайки, ні її бійки. А з роками з'явилася і неповага, і злість, і ненависть до неї.

 Виростав Чіпка «в голоді та холоді, у злиднях та недостачах. І все сам собі як палець». Людська несправедливість та кривда розпалили гнів у чутливому та вразливому дитячому серці, роз'ятрили його душу. З самого малку у ньому розвивається жорстокість. Ще малям він повикулупував очі у образа для того, щоби з'їсти скибку хліба, згодом ледве не спалив козака Бородая, почувши від діда Уласа правду про батька він дорікнув матері, чого мовляв батько не повирізував тоді усіх панів. Отже, схильність до помсти, бунтарства притаманні Чіпці з раннього дитинства. З часом болюче відчуття несправедливості, гніту, нерівності посилюється і переростає у тяжку недугу, порушує душевну рівновагу. Щоправда, юнацькі роки для Чіпки були веселішими: сільська громада відсудила йому за матір'ю частину землі, на якій вони завели господарство. Таким чином з'явилася навіть надія на одруження і щасливе сімейне життя Чіпки.

Нова біда—відібрали Землю — перевернула спокійне хліборобське життя. Не знайшовши справедливості в суді, де суддя вимагав 50 рублів за повернення землі, Чіпка втрачає віру у справедливість і намагається втопити своє горе в чарці. Пияцтво, лиха компанія — Матня, Лушня, Пацюк — штовхають його до грабіжницького розбою. Стихійний протест, намагання повернути своє керують Чіпкою, коли він нападає на маєтки пана, писаря, голову. Проте будь-який злочин, навіть в ім'я справедливості, деморалізує людину, нівелює цінність людського життя: адже Чіпка навіть не на хвилину не замислюється над тим, що вбив невинну людину — сторожа.

Грицько

За принципом контрасту виписано образ Грицька. Зазнавши багато горя змалку (його батьки померли від холери, коли він був ще зовсім малою дитиною), Грицько, дійшовши літ, подався на заробітки. Важко працював два роки, але повернувся в село, купив землю, хату, завів господарство і почав думати про весілля. Шукав собі дівчини багатої та вродливої, а покохавши, одружився на сусідній наймичці, такій само сироті, як і він. Грицько, як і Чіпка, з дитячих років бачив і кривду, і несправедливість, але він ніколи не намагався чинити опір, бунтувати. Палкі Чіпчині слова не зачіпили його серце, але зародили тугу в чутливій до людського горя Христиній душі.

Іван Багряний

Жанр пригодницький роман з автобіографічними елементами

Історія написання

Перебуваючи на окупованій німцями Західній Україні, переховуючись деякий час від Гестапівців у Моршині, Іван Багряний написав твір за 14 днів[Джерело?]. В основу роману поклав власний гіркий притайожний випадок:

«Мені не треба було нічого вигадувати. Життя товпилося в моїй душі і виривалося, як Ніагара. Країну, про яку я писав, я любив, як свою другу батьківщину, хоч і потрапив у неї невільником...

Я не просто писав, я - жив! І упивався тим життям, повтореним з такою страшною силою, що перевищує силу реальності на багато разів. »

Твір був вперше надрукований 1944 року у львівському журналі «Вечірня година» у скороченому вигляді під назвою «Звіролови». Того ж року на літературному конкурсі у Львові роман був нагороджений першою премією, яку розділив з повістю Тодося Осьмачки «Старший боярин».

Про назву твору

Назва твору є символічною. Змінивши її з початкової «Звіролови» на «Тигролови», Іван Багряний суттєво поглибив змістові акценти розповіді. Тигр — один з наймогутніших і найнебезпечніших диких звірів. Родина Сірків, живучи в єдності з навколишньою природою, навчилася приборкувати цих звірів. Автор стверджує мужність, фізичну та моральну силу Сірків, представників українського народу, їхню здатність перемагати найтяжчі обставини.

 Через мотиви утечі й «польованої людини» образ Григорія Многогрішного також асоціюється з цим сильним, сміливим і вольнолюбивим диким звіром. Іван Багряний показує становлення «нового українця», який зможе здолати дракона, і таким чином вибороти право свого народу на майбутнє. Нащадок козацької шляхти (Григорій — брачний товариш гетьмана Дем'яна Многогрішного) вступає у боротьбу і вбиває «новітнього тигролова», уособлення радянської імперської системи майора Медвина.

Проблематика твору

Виживання людини в умовах жорстокого терору;

Боротьба добра і зла;

Справедливість і кара;

Моральний вибір;

Воля до життя і цілеспрямованості;

Стосунки людини і природи;

Родинні взаємини;

Вічність вікових традицій предків;

Кохання.

Сюжет

Сюжетна канва роману побудована навколо двох постатей — Григорія Многогрішного і майора НКВС Медвина. Їх двобій — це боротьба Людини із світом пітьми і пекла. Автор, як очевидець, змальовує страшні картини знущання над людьми, приниження їх людської гідності, насильства, приреченості на забуття в пеклі концтаборів.

Юнак тікає з ешелону смерті — і в сотень інших арештантів піднімається дух, з'являється надія хоч не на порятунок, а на помсту своїм мучителям. Блукає в нетрях у пошуках порятунку й безпечного місця — і рятує дівчину-мисливця від розлюченої ведмедиці, хоча сам був на межі смерті від фізичного виснаження. Користується гостинністю українського роду Сірків із Зеленого Клину — і стає їм за сина та брата, партнера у полюванні. Закохується в Наталку, страждає, але приховує свої почуття, щоб не наражати дівчину на небезпеку, — і дає їй врешті-решт омріяне щастя взаємної любові.

 Василь Стефаник 

Жанр - новела

Історія написання

Твір написано під враженнями письменника від масової еміграції галицького селянства за океан. Стефаник, навчаючись тоді в Кракові, був свідком поневірянь земляків при пересадках з одного поїзда на інший. Причини, що призвели до масового переселення, — це пошуки кращої долі доведених до відчаю селян, які, незважаючи на важку працю, втратили у своїй країні будь-яку надію на гідне життя. Протягом 1890-1910 років з Галичини виїхало понад 300 тисяч українців, лише з рідного письменникові Русова на чужину подалося до 500 душ. Прототипом головного героя був односелець письменника Штефан Дідух (у творі – Іван), який емігрував з родиною до Канади. У листі до онука Штефана Дідуха М. Гавінчука, від 11 лютого 1935 р. В.Стефаник так згадував його діда, що був близьким товаришем батька письменника, Семена Стефаника:

««Він був дуже розумний і спокійний, та інтересувався громадськими справами, та перший заклав читальню в Русові… Зі своїми дітьми і внуками він і багато інших покинули рідну землю... Зараз по їх від’їзді я написав оповідання «Камінний хрест», де є дослівні думки Вашого небіжчика діда в майже дослівнім наведенню. Це, так сказати, мій довг, сплачений вашому дідові в українській літературі, він же, ваш дідусь, мав в моїй молодості великий вплив» »

В основу новели покладено реальний факт: перед тим як покинути рідний край, Штефан Дідух ставить на своїй ниві кам'яний хрест (який і донині стоїть у Русові). Але передусім це яскравий образ-тип, що втілював у собі душевні драми й долю багатьох добровільних вигнанців з рідного краю.

Сюжет

Новела складається з семи розділів.

Перший розділ виконує функцію експозиції, у якій розкривається передісторія героя. Колишній наймит, відслуживши 10 років у цісарському війську, застав удома лише розвалену хату та найгірший шмат поля на неродючому піщаному горбі, залишеному в спадщину від померлих батьків. І хоча Іван привіз із війська гроші, на які купив хорошої землі й став ґаздою (господарем), усе ж таки взявся обробляти й горба, поставивши перед собою амбітну мету: змусити цей горб родити хліб. На досягнення цієї мети поклав усе своє життя. Щороку впрягався поряд з конем і вивозив туди гній, обкладав горб дерном, щоб дощі не змивали ґрунт, обробляв поле. Втратив на горбі сили, така праця зігнула його в дугу, й стали прозивати в селі Івана Переламаним. Відмовляв собі у найнеобхіднішому, до церкви навіть ходив лише на Великдень, обідав нашвидку, навіть за стіл не сідаючи; вимуштрував курей, які не сміли розгрібати гній, бо кожна дрібка призначалася для горба, кожна хвилина часу віддавалася роботі. Прикметно, що Іван працює на горбі сам, а домашні його обробляють інші ниви, бо це рідна земля, батьків спадок, це справа його життя . Важку працю Івана письменник передає з особливою емоційністю та експресією, надаючи особливої символічності окремим деталям. Виснажлива праця на неродючому горбі і велике бажання його освоїти постають як поєдинок із могутнім суперником, як двобій двох велетнів: з одного боку, — це горб, «страшний велетень», що «зівав ярами та печерами під небеса», з іншого — це виснажений трудівник, маленька людина, чия творча праця перетворює неродючий горб на квітуче поле, і зовсім не випадково тінь Івана на горбі у променях призахідного сонця виглядає як тінь велетня. Слова Івана: «Ото-с ні, небоже, зібгав у дугу! Але доки ні ноги носє, то мус родити хліб!» з великою силою передають торжество селянина-трударя, який перетворює свою мету на дійсність, адже горб «політки давав добрі», тобто хороші врожаї. Захоплено звучать прикінцеві слова автора: «Отакий був Іван, дивний і з натурою, і з роботою».

У другому розділі, який є зав'язкою, читач дізнається про рішення Івана, який врешті-решт піддався на умовляння синів, емігрувати до Канади. Перед читачем постають картини прощання Івана з односельцями, яких усіх запросив до своєї господи перед від'їздом до Канади. Дякував людям, що прийшли попрощатися, пригощав горілкою, озивався до них добрим словом. Звернувся до кума Михайла, до куми Тимофіхи, прикрикнув на жінку, щоб поменше плакала, а більше пильнувала за гостями. Письменник уникає зайвих описів, змушуючи головного героя саморозкриватися, максимально використовує діалоги й монологи. Цим самим зосереджує увагу на описуванні душевної драми героя, якого порівнює з каменем, що його викинули хай і з важкого, проте рідного місця. Скупими штрихами автор передає всю безодню туги, яка роздирає душу героя: «Заскреготав зубами, як жорнами, погрозив жінці кулаком, як довбнею і бився в груди».

Події розгортаються в наступному, третьому розділі, в якому Іван пояснює людям причини свого рішення виїхати, про те, як непросто воно йому далося, адже важка праця повністю виснажила його, й немає в нього сили починати нове життя за океаном. Змушений був погодитися через майбутнє синів, для яких у рідному краї не було ніякої перспективи. Сусіди втішають Івана, наголошуючи на повній безвиході селян: «Ца земля не годна кілько народа здержіти та й кількі біді вітримати. Мужик не годен, і вона не годна…», на тому, що невдовзі й самим доведеться виїхати. Іван дякує за підтримку, але не може спокійно сприйняти таке становище, коли доводиться на старість іти світами з рідного місця, його лякає невідоме життя, яке для нього все одно, що загибель. Вражає епізод, коли він привселюдно просить у своєї жінки Катерини пробачення за ті кривди, що їй завдав за час подружнього життя, як перед смертю, бо не знає, чи переживуть вони переїзд через океан, чи помруть у дорозі.

У четвертому розділі Іван звертається до односельців з проханням, щоб як надійде звістка про смерть його з дружиною, то щоб відслужили панахиду за упокій їхніх душ, на це й гроші залишає порядному Якову. Люди обіцяють виконати прохання. Однак ще якась думка непокоїть Івана, і хоч йому трохи соромно, він зважується сповідатись перед людьми про гріх, який ледь не вчинив напередодні. Він знову згадує горб, на якому з великими труднощами встановив кам'яного хреста як пам'ять про нього з дружиною на цій землі. Іван признається, що найбільше тужить саме за цим горбом, у який стільки зусиль уклав: «Я на нім вік свій спендив і окалічів-єм. Коби-м міг, та й би-м го в пазуху сховав та й взєв з собов у світ». Іван зізнається, що у хвилину розпачу й неможливістю примиритися з новими випробуваннями долі, він ледь не наклав на себе руки, збираючись повіситись на груші, але згадав горб, побіг до свого хреста, довгенько посидів під ним, та й «легше стало». Усі думки Івана коло горба: він прохає сусідів, щоб на Великдень не минали його, послали когось із молодих покропити свяченою водою хрест. Утішаючи кума, Михайло говорить, що люди завжди пам'ятатимуть його, бо «були-сте порєдний чоловік, не лізли-сте нахрапом на нікого, нікому-сте не переорали, ані пересіяли, чужого зеренця-сте не порунтали».

У п'ятому розділі зображується, як уже добре підпилий Іван припрошував людей до танців, до гульні й випивки, а потім у шум бесіди, у гамір музики й танців увірвалась пісня, яку співали Іван і Михайло. «Ідуть слова тих співанок, як жовте осіннє листя, що ним вітер гонить по замерзлій землі, а воно раз на раз зупиняється на кожнім ярочку і дрожить подертими берегами, як перед смертю». Прощальна пісня нагадує своєрідний похорон.

Шостий розділ новели є кульмінаційним. Син нагадує батькові, що вже час виходити до залізничної колії, але побачивши батьків погляд, подається назад. Іван з жінкою перевдягаються у «панський» одяг, раптова зміна звичної зовнішності персонажів, які скинувши селянський одяг, ніби відходять за межі світу, викликає моторошну реакцію людей: «…ціла хата заридала. Як би хмара плачу, що нависла над селом, прорвалася, як би горе людське дунайську загату розірвало — такий був плач». Іван у раптовому пориві починає танцювати з жінкою останнього танця, від якого «люди задеревіли», у якому вилив назовні весь розпач прощання навіки. Сини силоміць виносять батьків з хати, але Іван і надворі продовжує за інерцією танцювати, а Іваниха усе хапалася руками порога й розказувала, «як глибоко вона той поріг виходила».

Заключний сьомий розділ є розв'язкою. Все село проводжає Івана на поїзд, аж огорожі при дорозі тріщали й падали. Іван, згорбившись, усе витанцьовував у нестямі, аж поки не порівнялися з горбом. Побачивши свій кам'яний хрест, Іван зупинився й сказав жінці: «Видиш, стара, наш хрестик? Там є вибито і твоє наймено. Не бійси, є і моє, і твоє».

Іван Котляревський 

Сюжет

І

Після знищення Трої греками Еней тікає з ватагою троянців морем. Юнона, яка не любила Енея, сина Венери, побігла до бога вітрів Еола, щоби той здійняв буревій і потопив троянців. Еол розпустив вітри й зробив страшну бурю. Але Еней дав богові моря Нептунові хабаря і буря стихла. Венера, хвилюючись за сина, пішла жалітися на Юнону до батька Зевса. Той сказав, що доля Енея вже вирішена — він поїде до Риму, «збудує сильне царство», «на панщину весь світ погонить» і «всім їм буде ватажок». Після тривалих поневірянь троянці дісталися Карфагена, де правила Дідона. Цариця закохалася в Енея і гуляла з ним так, що той забув про свою головну мету — будівництво Риму. Зевс, випадково глянувши з Олімпа на землю, побачив це, розлютився і послав Меркурія нагадати Енеєві про його призначення. Еней з троянцями вночі втік з Карфагену, а Дідона з горя себе спалила.

ІІ

Троянці пропливли морем і пристали до Сицілії, де правив цар Ацест. Сицилійці прийняли їх гостинно. Еней вирішив улаштувати поминки по своєму батькові Анхізу. Під час троянського бенкету та ігрищ Юнона послала свою служницю на землю, яка намовила троянських баб спалити човни. Сталася велика пожежа. Еней розлютився і заходився лаяти богів, просячи дощу. Дощ пішов і частина кораблів уціліла. Еней із горя ліг спати і побачив уві сні батька. Анхіз пообіцяв, що все буде добре і попрохав навідатись до нього в пекло.

ІІІ

Покинувши Сицілію троянці довго пливли по морю, аж поки не пристали до Кумської землі. Еней вирушив шукати дорогу до пекла й зустрів Сивіллу-віщунку. Вона пообіцяла відвести Енея до пекла, в обмін на хабар богу сонця Фебові та подарунок їй самій. Вони обоє спустилися по вулиці у пекло, на якій жили Дрімота, Зівота, Смерть, а за ними в ряд стояли чума, війна, холод, голод й інші лиха. На річці Стікс перевіз Енея та Сивіллу до пекла. Біля входу їх зустрів страшний Цербер, якому віщунка кинула хліба. У пеклі мучилися грішники: пани, брехуни, скупі, дурні батьки…Еней зустрів у пеклі Дідону і вбитих земляків-троянців. Нарешті він зустрівся з батьком, і той сказав, що від Енея буде «великий і завзятий рід», що «всім світом буде управляти».

IV

Посідавши в човни, троянці на чолі з Енеєм пливуть далі. Поромщик бачить острів, на якому править жорстока цариця Цирцея, яка перетворює людей в тварин. Острів ніяк не можна було оминути. Еней звертається до Еола і просить відвернути біду. Еол допомагає і військо продовжує свою подорож.

Еней зі своїми троянцями припливає на острів, де правив цар Латин. Разом зі своєю дружиною Аматою він збирається видати дочку Лавинію заміж за царя Турна. Еней тим часом відправляє воїнів на розвідку. Ті повідомляють йому, що місцеві говорять на латині. Еней зі своїм військом починає читати «Піярськую граматку» та вивчає латинь за тиждень. Потім Еней посилає царю гостинців і той приймає козаків з почестями, бажаючи, щоб Еней став його зятем. А тим часом Юнона, бачачи, що Еней розпустився, збирається його провчити. Богиня підсилає Фурію Тезіфону, яка вселяється спочатку в Амату, а «потім і Турна навістила». Турн же бачить сон, в якому його майбутня наречена обирає за нареченого Енея. Ображений він посилає лист царю Латину, оголошуючи війну. Енейове військо випадково спускає хортів на собачку Аматиної няньки. Та починає налаштовувати людей проти Енея. Народ Латини готується до війни.

V

Еней вирішує шукати допомоги у аркадян. Евандр — цар аркадян, Паллант — його син. Венера ж очаровує Вулкана — коваля, щоб той зробив міцну зброю для Енея.

Евандр посилає власного сина начальником війська, щоб той навчився хоробрості та досвіду. У свою чергу Юнона сповістила Турна коли Еней збирається нападати. Низ та Евріал — найманці троянського війська, які проявили величезну хоробрість — пробралися у табір рутульців та вирізали багато ворогів. Їх обох вбили. Троянці навалилися на Турна, той почав втікати.

VI

Розгнівавшись на богів за їх втручання, Зевс забороняє богам робити щось на користь будь-якої зі сторін. Венера приходить до верховного бога, починає підлещуватись до нього і сварити Юнону. Юнона, почувши це, розпочинає сварку.

Еней, в цей час пливе на кораблі разом з Паллантом на допомогу троянцям. Коли всі поснули, він думає про те, як можна перемогти Турна. Раптом він бачить у воді мавку. Вона розповідає йому про те, що Турн зі своїми воїнами вже почали бій проти троянців і ледве не спалили їх флот. Еней спішить на поміч «своїм» і відразу ж кидається в бій. Турн вбиває відважного Палланта. Іул «Енеєві лепорт подав», розповів, що сталось за його відсутності.

Зевс (у творі Зевес), напившись, пішов вибачатись до дружини Юнони. Та, своєю хитрістю обманула бога, приспала його. Юнона обернулась в подобу Енея і виманивши Турна, заманила його на корабель, щоб він поплив додому і не загинув.

На наступний день Еней поховав загиблих. До нього прийшли посланці з Латини. Він говорить їм, що воює не проти Латина, а проти Турна і пропонує влаштувати поєдинок один на один з ним. Послам це сподобалось і вони передали Енеєві слова Латину і Турну. Останній нехотя готується до двобою. Амата виступає проти одруження дочки і Турна, адже таємно в нього закохана.

Наступного дня обидві сторони зайняли позиції, щоб подивитись на бій. Юнона посилає на поміч Турну його сестру — Ютурну. Вона знову розпочинає поєдинок між троянцями та рутульцями. Енея поранено. Венера збирає для нього всілякі зілля, що допомагають вилікувати рану.

Думаючи, що Турн загинув, Амата вирішує повіситись. Ця звістка всіх сполошила. Еней виходить на двобій з Турном, вибиває йому з рук меча. Юнона, рукою Ютурни, дає Турну меча. За це, Зевс сварить Юнону і говорить: «Уже ж вістимо всім богам: Еней в Олімпі буде з нами Живитись тими ж пирогами, Які кажу пекти я вам». Двобій продовжується. Зваливши Турна на землю, Еней збирається його вбити, але слова рутульця його розчулюють. Раптом він бачить обладунки Палланта на тілі Турна і, все ж таки, вбиває його.

Жанр

Поема Вергілія стверджує божественне походження імператорської влади. Вона — твір героїко-патетичний. Героїчне властиве й твору І. Котляревського з його екскурсами в минуле, самозреченням в ім'я Вітчизни. Але усі персонажі, особливо у перших частинах української поеми, знижені, приземлені, навіть небожителі хитрі, підступні, жадібні, сварливі тощо. У лексиці «Енеїди» Котляревського — можна знайти просторіччя, лайливі слова — тон твору зумисне несерйозний, балаганний. Але, як зауважував О. Білецький, ця зовнішня комічність не заступає внутрішньої серйозності твору — автор порушує в ньому найактуальніші проблеми суспільного життя

І. Котляревський перелицьовує на український лад сюжет твору давньоримського класика Вергілія. В античному творі йшлося про мандри троянців, що прибувають з волі богів до латинських земель (пізніше Римська держава). У поемі І. Котляревського розгортаються такі ж події, збережені імена героїв, але українським автором закладений новий національний зміст: під виглядом троянців постають українські козаки, богів Олімпу — українське панство; усі реалії твору відбивають життя українського суспільства XVIII ст. після руйнування української «Трої» — Запорожської Січі.

Григорій Квітка-Основ'яненко

Жанр - сентиментально-реалістична повість

Персонажі

Маруся — головна героїня, донька Наума Дрота;

Наум Дрот — багатий селянин, батько Марусі;

Настя Дрот — мати Марусі, дружина Наума Дрота;

Василь — наречений Марусі.

Сюжет

твір починається описом Наума Дрота, багатого й побожного селянина, і його дружини Насті. Автор розповідає про їхню доньку Марусю, роботящу, красиву і покірну дівчину. Зав'язка розпочинається тим, що Маруся іде на весілля, куди її запросили дружкою. Там вона знайомиться із старшим боярином Василем, і між ними майже одразу виникає кохання.

Наступного дня Маруся з подружкою Оленою йде на базар, Василь напрошується їх супроводжувати. Дорогою назад Олена повернулася до міста, тож пара на певний час залишилась на самоті. Вони призналися одне одному про свої почуття; того ж дня у них відбулося побачення біля озера.

Василь довго відвідував Марусю, і одного дня заслав старостів. Але Наум Дрот відмовив хлопцю, мотивуючи це тим, що його можуть забрати в рекрути. На довгий час закохані розлучаються, згодом Василь з'являється і розповідає, що навчився грамоти, а його хазяїн обіцяв найняти «найомщика», який стане солдатом замість хлопця. Василь ще раз сватається до Марусі і цього разу отримує згоду від її батька.

Василь повинен поїхати до Одеси і Москви, тому наречені розлучаються. Маруся сильно тужить без коханого. Утім, більше вони не зустрілися, оскільки одного дня Маруся застудилася, сильно захворіла і невдовзі померла. Василь повернувся у той же день, коли померла його наречена. З туги за нею він іде до монастиря, де став ченцем, але незабаром помер.

Іван Котляревський  

Жанр - пꞋєса

Основний конфлікт п'єси зумовлений становою та майновою нерівністю у суспільстві.

Основна тема твору: розлука дівчини з коханим-бідняком та одруження з немилим багачем.

Персонажі

Наталка

Петро

Возний (Тетерваковський)

Виборний (Макогоненко)

Микола

Горпина Терпилиха

Сюжет

Батьки Наталки взяли до себе в приймаки (всиновили) Петра. Наталка з Петром закохалися і батько вигнав Петра з дому. Петро змушений був йти в наймити. Батько Наталки помирає і бідна вдова Терпелиха продає маєток, забирає доньку й купує невеличку хатину у селі. Приходить час, коли возний Тетерваковський сватається до Наталки. Вона цього не бажає, оскільки закохана у Петра. Мати разом з сільським виборним Макогоненком умовляють Наталку, щоб та прийняла пропозицію Тетерваковського, бо тоді родина переживала скрутні часи. Коли старости завітали до Наталки, вона зі сльозами на очах їм пов'язала рушники. В той час Петро, вже вільний, опинився в цьому селі. Він випадково знайомиться з Миколою (той був сиротою та родичем Терпелів). Микола розповідає все Петру. Тож коли возний та виборний виходять з хатини (вже перев'язані рушниками) Микола повідомляє Наталці про те, що повернувся її коханий. Біля хатини возний зустрічається з Петром, з хатини вибігає Наталка, говорить, що кохає Петра. Тетерваковський, вражений тим, що Петро дуже кохає Наталку, і заради неї готовий на все, прощає і благословляє їх.

Микола Хвильовий 

Присвята

Я (Романтика) має специфічну присвяту: «Цвітові яблуні», новелі М. Коцюбинського, де душа головного героя, батька, у якого померла донька, подібно до душі «Я» подвоїлась (у ній відбувається боротьба між людиною, що страждає від втрати дитини, та художником, який намагається зафіксувати усі деталі смерті, щоб у майбутньому використати для творчості). У М. Хвильового центром уваги є душа ліричного героя, що змагається між революційним обов'язком та гуманістичним началом.

Сюжет

Твір починається з опису матері, яку оповідач порівнює з образом Діви Марії:

"... воістину моя мати — втілений образ тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків."

Раптово автор переносить читача у будинок розстріляного шляхтича («фантастичний палац»), у якому збирається «чорний трибунал комуни». Один за одним без суду та слідства ухвалюються вироки: «Розстрілять!» Після чергового засідання голова трибуналу вирішує пройтись обложеним містом, щоб побути на самоті. Потім він повертається додому, де мати:

"... бере моє стомлене обличчя в свої сухі старечі долоні й схиляє свою голову на мої груди. Вона знову каже, що я, її м'ятежний син, зовсім замучив себе."

У центрі уваги наступної картини динамічний рух кавалеристів, що рухаються «з позиції на позицію», гарматні вибухи та грім блискавиць. Несподівано сцена змінюється на інтер'єр княжого будинку, в якому продовжує працювати штаб Духоніна. Опісля кількох розглянутих справ до кабінету заводять групу черниць, що звинувачується у веденні агітації проти комуни. Серед інших главковерх впізнає рідну матір. Цілу ніч він «розбирає діла», але вже твердо знає, як вчинить. В обід до нього приходить Андрюша і починає переконувати «Я» відпустити з-під варти матір. Їхню розмову перериває грім снаряду: ворог наступає. Черниць вирішують розстріляти під час відступу за містом. Доктор Тагабат перед розстрілом підходить до голови трибуналу та промовляє:

"Ваша мати там! Робіть, що хочете!"

Той, мов у маренні, підходить до засудженої та фанатично убиває її.

Тема

Автор зобразив антигуманний руйнівний характер громадянської війни й революції, що призвели до зречення власного «Я», протиборства добра і зла в душі головного героя, його роздвоєності: «Я — чекіст, але і людина».

Ідея

Світ врятує любов, усепрощення.

Жанр

«Я (Романтика)» — психологічна новела.

Як удосконалити свою увагу

1. Якщо ти неуважний, це означає, що твоя увага спрямована на щось інше. Визнач її об’єкт. Подолай суперника. Спрямуй силу уваги, куди слід.

2. Увага є і умовою, і результатом твоєї діяльності.

3. Якщо ти уважний – засвоїш матеріал, є концентрація уваги потребує твоїх свідомих дій.

4. Готуй все необхідне до початку уроку. Твоя організованість сконцентрує твою увагу.

5. Ти повинен ставити своїй увазі чіткі завдання: на що саме вона має бути спрямована.

6. Оскільки при втомі керування увагою погіршується, для її відновлення потрібно вчасно відпочивати, займатися автотренінгом, використовувати спеціальні вправи.

7. Використовуй здатність незвично привертати увагу. Уявляй звичайне як не звичай (наприклад, ти інопланетянин і сидиш на уроці землян).

8. Під час виконання завдання час від часу запитуй себе: «Про що я думаю?».

9. Якщо ти виявив, що твоя увага розсіюється, достатньо буває одного цього запитання. Якщо не допомогло – зміні положення тіла, або почитай вголос, підсилюючи чи зменшуючи силу звуку.

10. Зосередженню уваги допоможуть і прості запитання, які ти можеш ставити собі час від часу: «На яке запитання щойно відповідав однокласник?», «Яке запитання щойно поставив учитель?».

11. Якщо ти не зміг зосередитися на виконанні завдання – просто повтори його, можна вголос.

12. Структуруй матеріал конспекту, підручника (створюй таблиці, схеми тощо). Тоді обсяг уваги збільшується.

13. Намагайся набути максимальну кількість навчальних навичок, вони здійснюються без участі уваги. Вона потрібна тобі для нового, цікавого, важливого.

14. Перевіряйте з сусідом по парті роботи один одного, це сприяє розвитку уваги.

15. Щоб привернути свою увагу до матеріалу уроку, знаходь те, чим він пов'язаний з твоїм досвідом, інтересами.

16. Більше працюй з підручниками, оскільки це тренує увагу.

17. Не поспішай при зміні видів роботи. Зважай на те, що внаслідок неповного, незавершеного переключення уваги можуть виникати помилки.

18. Не намагайся робити багато справ одночасно, бо частий перехід від однієї діяльності до іншої зменшує увагу.

19. Враховуй, що ступень і обсяг уваги пов’язані зворотною залежністю – збільшення обсягу елементів, що сприймається, викликає зменшення уваги і навпаки. Тому важливий матеріал повторюй окремо.

20. Вигадай свій власний жест (по коліну плеснути, смикнути себе за вухо…). Коли твоя увага зменшується цей рух м’язів допоможе тобі відновити її концентрацію.

21. Знаходь чинники, які сприяють підсиленню твоєї уваги (легка музика при читанні, відповідне освітлення тощо).

22. Враховуй вплив природних чинників: в дощовий день концентрація уваги зменшується, а отже тобі потрібно приділити більше часу (повторень) для виконання завдань.

Універсальні поради для успішного виконання тестування             

Зосередьтеся! Після виконання попередньої частини тестування (заповнення бланків), коли ви з'ясували всі незрозумілі для себе моменти, спробуйте зосередитися і забути про людей довкола. Для вас мають існувати лише текст завдань і годинник, що регламентує час тесту.

Кваптеся без поспіху! Жорсткі рамки часу не мають впливати на якість ваших відповідей. Перед тим, як вписати відповідь, перечитайте запитання двічі і переконайтеся, що ви правильно зрозуміли його суть.

Почніть із легких завдань! Почніть відповідати на ті запитання, в яких ви не сумніваєтеся, не зупиняйтеся на тих, які можуть викликати довгі роздуми. Тоді ви заспокоїтеся, думки стануть яснішими і чіткішими, увійдете до робочого ритму. Ви ніби звільнитеся від нервозності, і вся ваша енергія потім спрямується на складніші запитання.

Пропускайте! Треба навчитися пропускати складні або незрозумілі завдання. Пам'ятайте: у тесті завжди знайдуться такі запитання, з якими ви неодмінно впораєтеся. Просто безглуздо недобрати балів лише тому, що ви не дійшли до «своїх» завдань, а застрягли на тих, які викликають ускладнення.

Читайте завдання до кінця! Не прагніть зрозуміти умови завдання «за першими словами» і добудувати кінцівку у власній уяві. Це певний спосіб припуститися прикрих помилок в найлегших запитаннях.

Думайте лише про поточне завдання! Коли ви бачите нове завдання, забудьте все, що було в попередньому. Зазвичай завдання в тестах не пов'язані одне з одним, тому знання, які ви застосували в одному, як правило, не допомагають, а лише заважають концентруватися і правильно вирішити нове завдання. Ця порада дає й інший безцінний психологічний ефект –забудьте про невдачу в минулому завданні (якщо воно виявилося заважким). Думайте лише про те, що кожне нове завдання – це шанс набрати бали.

Виключайте! Багато завдань можна швидше вирішити, якщо не шукати одразу правильний варіант відповіді, а послідовно виключати ті, які явно не підходять. Метод виключення дозволяє сконцентрувати увагу на одному-двох варіантах, а не на всіх п'яти-семи (що набагато важче).

Заплануйте два кола! Розрахуйте час так, щоб за дві третини всього відведеного часу пройтися по всіх легких завданнях («перше коло»). Тоді ви встигнете набрати максимум балів на легких завданнях, а потім спокійно повернетеся і подумаєте над складнішими, які спочатку довелося пропустити («друге коло»).

Перевірте! Залиште час для перевірки своєї роботи, принаймні, аби встигнути переглянути й помітити помилки.

Вгадуйте! Якщо ви не впевнені у виборі відповіді, але інтуїтивно можете віддати перевагу якійсь, то інтуїції слід довіряти! При цьому вибирайте такий варіант, який, на ваш погляд, більш імовірний.

Не засмучуйтеся! Прагніть виконати всі завдання, але пам'ятайте, що на практиці це нереально. Враховуйте, що тестові завдання розраховані на максимальний рівень складності, і кількість вирішених вами завдань може виявитися цілком достатньою для гарної оцінки.

Готуєтеся до олімпіади?            

 Перш ніж почати підготовку до олімпіади, варто обладнати місце для занять: забрати зайві речі, зручно розташувати потрібні підручники, посібники, зошити, папір, олівці і т.п. Психологи вважають, що добре ввести в такий інтер’єр для занять жовтий і фіолетовий кольори, оскільки вони підвищують інтелектуальну активність. Не треба переклеювати заради цього шпалери або змінювати штори, досить якоїсь картинки в таких тонах, естампа, що зрештою можна зробити і самому, використовуючи, наприклад, техніку колажу.

Приступаючи до підготовки до олімпіади, корисно складати план.

Для початку добре визначити, хто ви – «сова» чи «жайворонок», і в залежності від цього максимально завантажити ранкові або, напроти, вечірні години.

Складаючи план на кожен день підготовки, необхідно чітко визначити, що саме сьогодні буде вивчатися. Не взагалі: «Небагато позаймаюсь», а що саме сьогодні будете учити, які саме розділи якого предмета.

Звичайно, добре починати – поки не втомився, поки свіжа голова – з самого важкого, з того розділу, що гірший за все. Але буває і так, що знайомитися не хочеться, у голову нічого не йде. Коротше, «немає настрою». У такому випадку корисно почати, навпроти, з того, що знаєте краще, з того матеріалу, що вам найбільше цікавий і приємний. Можливо, поступово справа піде.

Обов’язково варто чергувати роботу і відпочинок, скажімо, 40 хв. занять, потім 10 хв. – перерва. Можна в цей час вимити посуд, полити квіти, зробити зарядку.

Готуючись до олімпіади, не треба прагнути до того, щоб прочитати і запам’ятати напам’ять весь підручник. Корисно повторювати матеріал з питань. Прочитавши питання, спочатку згадаєте й обов’язково коротко запишіть усе, що ви знаєте з цього питання, і лише потім перевірте себе за підручником. Особливу увагу зверніть на підзаголовки чи глави параграфа підручника, на правила і виділений текст. Перевірте правильність дат, основних фактів. Тільки після цього уважно, повільно прочитайте підручник, виділяючи головні думки, – це опорні пункті відповіді.

Наприкінці кожного дня підготовки варто перевірити, як ви засвоїли матеріал: знову коротко запишіть плани всіх питань, які були пророблені в цей день.